Мертва зона - Страница 66

І оце усвідомлення належало в нього вселити.

При потребі — й із застосуванням сили.

Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслива доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не «з днем народження»), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. «Ви там повчіть його розуму, — сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. — Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров».

Хлопець дивився на Грега з лінивою зневагою.

— Я-то розумію, — сказав він. — Ваші пси забрали в мене футболку, і я хочу, щоб її повернули. А от вам не завадить дещо зрозуміти. Якщо мені її не віддадуть, я нацькую на вас Американську лігу захисту громадянських свобод.

Грег підвівся, перейшов до сталево-сірого канцелярського сейфа, що стояв проти сатуратора-автомата, дістав в’язку ключів, вибрав потрібний і відімкнув сейф. На паці бланків реєстрації дорожньо-транспортних пригод лежала червона футболка. Він узяв її і розправив так, що стало видно напис: «Ляж під мене, крихітко».

— Ти ходив у ній, — мовив Грег тим самим м’яким тоном. — По вулицях.

Хлопець гойднувся на задніх ніжках стільця й ковтнув ще трохи пепсі. На обличчі його блукала все та сама поблажлива, майже глузлива посмішка.

— Ходив, — сказав він. — І хочу, щоб її мені повернули. Це моя власність.

У Грега починала боліти голова. Цей зухвалий шмаркач не розуміє, як просто все робиться. Кімната звуконепроникна, і крику з неї не чути, це вже не раз перевірено. Ні — він не розуміє. Не тямить.

Але не давай собі волі. Не перебирай міри. Не наламай дров.

Легко сказати. Та й зробити звичайно неважко. Але часом… часом він не знав упину.

Грег сягнув рукою в кишеню і дістав газову запальничку.

— То ви нагадайте своєму гестапівцю Віггінсу й моєму дядечку-фашистові, що перша поправка до конституції… — Хлопець раптом замовк, і очі його розширились. — Що це ви… Гей, ви!

Анітрохи на нього не зважаючи, принаймні зовні цілком спокійно, Грег клацнув запальничкою. Газове полум’я метнулося вгору, і він підпалив футболку. Зайнялася вона добре.

Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, і хлопець метнувся до Грега з пляшкою пепсі в руці. Його самовдоволена посмішка зникла, в розширених очах спалахнули занепокоєння, подив і гнів — гнів розбещеного шалапута, якому надто довго все дозволяли.

Його ніхто не називав клятим хирляком, подумав Грег Стілсон, і біль у нього в голові посилився. Ні, не можна давати собі попуску.

— Ану, віддай! — закричав хлопець.

Грег тримав футболку, затисши її зверху двома пальцями й напоготові упустити на підлогу, коли припече.

— Віддай, чуєш, лайно! Вона моя! Вона…

Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили — а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім — нарешті — і страхом, чого й хотів Грег.

Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.

Хлопець поволі підводився, спираючись плечима на стіну. Грег перехопив його погляд. Очі в хлопця були карі й широко-широко розплющені.

— Нам треба порозумітися, — мовив Грег, і власні слова долинули до нього наче здалеку, приглушені болісним стугоном у голові. — Ми зараз влаштуємо просто отут, у цій кімнаті, невеличку співбесіду й з’ясуємо, хто з нас лайно. Ти вловив мою думку? Нам потрібно дійти певних висновків. Ви ж там у коледжі любите це робити? Доходити висновків?

Хлопець уривчасто втягнув у себе повітря. Тоді облизав губи, наче хотів щось сказати, і раптом заволав:

— Поможіть!

— Атож, помогти тобі таки треба, — сказав Грег. — І я тобі поможу.

— Ви ненормальний, — бовкнув племінник Джорджа Гарві, а тоді знову заволав, ще голосніше: — Поможіть!

— Може, й так, — мовив Грег. — Цілком може бути. Але нам, синку, треба з’ясувати, хто тут лайно. Розумієш, до чого я веду?

Він позирнув на пляшку від пепсі у своїй руці й зненацька люто торохнув нею об ріг сейфа. Пляшка розлетілася вщент, і, побачивши на підлозі скалки, а в руці Грега наставлену на нього шийку пляшки з гострими зазубреними краями, хлопець заверещав. Його джинси, витерті до білого між ніг, раптом потемніли. Обличчя набрало кольору старого пергаменту. А коли Грег ступив до нього, чавлячи скло важкими черевиками, що їх носив і взимку і влітку, хлопець безпорадно притиснувся до стіни.

— Коли я виходжу на вулицю, я надягаю білу сорочку, — промовив Грег і вискалив білі зуби. — Іноді й з краваткою. А ти виходиш на вулицю, начепивши на себе якусь ганчірку із сороміцьким написом. То хто з нас лайно, хлопчику?

Племінник Джорджа Гарві щось проскімлив. Його вирячені очі не відривалися від зазубреної скляної шийки в Греговій руці.

— Ось я стою тут чистий і сухий, — провадив Грег, підступаючи трохи ближче, — а в тебе тече по обох ногах у черевики. То хто з нас лайно?

Він почав злегенька тицяти скляними гостряками в голі й пітні хлопцеві груди, і племінник Джорджа Гарві заплакав. «Ось через таких і країна розколюється, — подумав Грег. Каламутна, хмільна лють гула й нуртувала в голові. — Через отаких смердючих шмаркатих плаксіїв, як цей».