Мертва зона - Страница 42

Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:

— Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання — це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано…

— Віро, — застережливо мовив Герб.

— Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.

— Ти… ти знаєш?

— Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це… почути, як ти все пояснюєш… ось тільки стану знов на ноги.

Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.

— Це навернення! — голосно вигукнула Віра. — Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!

— Віро, тихше, — сказав Герб. — Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.

— Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.

— Ти повернешся додому, — сказала Віра. — В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім’ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.

— Ну звісно… Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене…

— Так-так, я піду. — Віра поцілувала його в щоку й підвелася. — Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому — я тебе відгодую. — І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.

— І давно вона стала така? — тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.

— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.

— То вона…

— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.

— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?

Герб нахилився й затис долоні між колін.

— Не хочеться про це казати, Джоне, але…

— Вона вийшла заміж? Заміж?

Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.

— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.

— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне… ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. — Голос його захрип і винувато тремтів. — Лікарі казали… е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів… І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.

— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.

— Мені… треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.

— Атож. Я розумію.

— Ти її бачив?

— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.

— Синку…

— Сподіваюсь, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

— Чудово, мамо.

Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.

— То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?

— Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, — відповів Герб. — Стільки всяких процедур…

— А чого ти раптом надумав про це говорити? — Вона налила в склянку напою з карафи. — Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. — І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. — Випий усе, — сказала всміхаючись. — Воно піде тобі на користь.

Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.

Розділ сьомий

1

— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба…

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.

Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.

— Ну-ну… спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут… І отут.

— Усе гаразд, докторе, — сказала сестра. Щось басовито забриніло.

— Добре, Джонні. Вам зручно?

— Таке відчуття, наче мідяки на повіках.

— Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?