Мертва зона - Страница 41

— У тебе? — Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.

— Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе…

— Я скажу йому те, що повинна сказати!

— …й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав’язувати свої погляди.

— Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!

— Я користуюся своїм правом батька Джонні, — суворо мовив Герб. — І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?

Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.

— Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв’язки, і то як він захоче, — про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір’ю.

— Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!

— Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.

Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.

— А тепер одягайся, — сказав Герб. — Нам треба їхати.

Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.

6

О чверть на дев’яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:

— Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?

— Так, звичайно, хочу.

Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п’ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.

Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.

— А як вони на вигляд? Я маю на увазі…

— Вигляд у них чудовий.

— Еге. Добре.

— Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.

— Це розпорядження доктора Брауна?

— І доктора Вейзака.

— Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.

Марі видимо вагалася.

— Щось іще? — спитав Джонні.

— Та ні… не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.

Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.

Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль — тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість — тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього.

Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.

Ледве він устиг про це подумати як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:

— Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.

Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, — і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.

З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:

— Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.

Очі її розширились, вона облизнула губи — а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим — простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.

— Здоров, синку, — мовив він. — Добре, що ти знов з нами.

Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, — і залився слізьми.

— Пробачте, — сказав він. — Пробачте, це просто…

— Плач, плач, — промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. — Поплач, іноді це корисно.

І Джонні плакав.

7

Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.

— Ой, мовчи вже ти, горе, — мовила Віра.