Мертва зона - Страница 79

Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.

— І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.

— Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. — Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. — Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?

— Ні, — відказав він з усмішкою. — Але можемо спробувати.

Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.

— Він спатиме, — мовила вона.

3

Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.

Вони балакали про всякі малозначущі речі — квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен…

— Ану, глянь на нього, — сказала Сейра, киваючи на Денні.

Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.

Сейра видобула із заднього сидіння «пінто» складану колиску.

— Покласти його на веранді? — спитала вона в Джонні. — Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.

— На веранді йому буде добре, — сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.

— Спи, малий, — звеліла вона.

Він усміхнувся до неї і одразу заплющив очі.

— Оце так просто? — спитав Джонні.

— Оце так просто, — підтвердила Сейра. Тоді підступила до нього, обняла руками за шию, і він виразно почув, як під сукнею тихенько зашелестіла шовкова білизна. — Поцілуй мене, Джонні, — тихо мовила Сейра. — Я п’ять років чекала, поки ти знов мене поцілуєш.

Джонні обняв її за стан і ніжно поцілував. Уста її розтулилися.

— Ой Джонні, — сказала вона, уткнувшись йому в шию. — Я так люблю тебе.

— І я люблю тебе, Сейро.

— Куди ми підемо? — спитала вона, відступаючи на крок. Тепер її очі були глибокі й темні, як смарагди. — Куди?

4

Він розіслав на горищі сараю, просто на сіні, вицвілу армійську ковдру, стару, але чисто випрану: Повітря на горищі було тепле й духмяне. Десь над ними, під самою покрівлею, зашаруділи й защебетали потривожені ластівки, та скоро вгамувалися. З невеличкого запорошеного віконця було видно будинок і веранду. Сейра протерла шибку й виглянула вниз, на Денні.

— Все гаразд? — спитав Джонні.

— Так. Тут краще, ніж у домі. А то було б наче… — Вона здвигнула плечима.

— Наче ми вплутали й батька?

— Так. А це тільки наше.

— Наше особисте.

— Наше особисте, — погодилася Сейра. Вона лежала на животі, трохи повернувши вбік обличчя на вицвілій армійській ковдрі й зігнувши ноги в колінах. Одну по одній скинула туфлі. — Розстебни мені сукню, Джонні.

Він укляк біля неї і потяг униз змійку. Її звук здався дуже різким серед незворушної тиші. Сейрина спина над краєм білої сорочки була кольору кави з молоком. Джонні поцілував її між лопатками, і Сейра здригнулася.

— Сейро… — прошепотів він.

— Що?

— Я мушу щось тобі сказати.

— Ну?

— Під час одної з операцій хірург помилився й відрізав мені геть усе.

Сейра стукнула його кулаком по плечу.

— Ой Джонні, тобі все жартики, — сказала вона. — А ще в тебе був приятель, що зламав собі хребет на ярмарковій круговерті в Топсемі.

— Точно, — підтвердив він.

— Ну ще б пак, — мовила Сейра. Її рука, ніжна, як шовк, легенько ковзнула вниз по його тілу. — Та ні, не схоже, щоб вони тобі так уже зашкодили, — сказала вона. — Аж ніяк. Може, перевіримо?…

Духмяний запах сіна. Час неначе зупинився. Шорсткі дотики грубої армійської ковдри, ніжні дотики Сейриної плоті, ось вона тут, уся як є. Поринати в неї — однаково що поринати в давню мрію, якої ти ніколи не забував.

— О Джонні, любий… — її голос дзвенів від збудження, долинаючи наче звідкись іздалеку.

Вона палко відповідала на його пестощі. Її волосся дотикалось йому до пліч та грудей, обпалювало шкіру. Він занурив обличчя в ту гарячу темно-русяву пітьму й розчинився в ній.

Солодко пахне сіном, час немов стоїть на місці. Шарудить груба ковдра. Тихенько порипує старий сарай, наче корабель на осінньому вітрі. Крізь шпарки в покрівлі просотуються десятки ясних промінчиків сонячного світла, підхоплюють дрібненькі порошинки сіна, і ті порошинки танцюють і кружляють у повітрі…

Потім вони сиділи біля віконця й дивилися вниз на подвір’я. Сейра натягла сукню просто на голе тіло й на хвильку пішла. Джонні лишився сидіти сам, ні про що не думаючи, тільки з приємністю спостерігаючи крізь віконце, як вона з’явилася внизу на стежці, наче менша на зріст, як перейшла подвір’я і піднялась на веранду.

Нахилилася над дитиною, поправила укривальця. Тоді рушила назад, і вітер куйовдив її волосся й грайливо шарпав поділ сукні.