— Ви ж можете мене й дурити, — сказав Дюссо. — Він або має такий хист, або не має, правда ж? Поки ви тут наводили нам усякі міркування, я й собі де про що міркував. От хоч би про те, що ці хлопці ніколи не зроблять нічого на прохання, бо всі вони такі ж справжні, як мідні долари.
Джонні обвів поглядом інших репортерів. За винятком Брайта, що мав досить збентежений вигляд, усі вони нетерпляче дивилися на нього. І він раптом відчув себе християнином, якого кинули в яму до левів. «Вони так чи так не прогадають, — подумав він. — Якщо я зможу сказати йому щось, вони розпишуть це на всю першу сторінку. А якщо не зможу чи відмовлюся, вони теж розпишуть мене, тільки зовсім інакше».
— То як? — спитав Дюссо.
Медальйончик погойдувався на ланцюжку, затиснутому в його руці.
Джонні позирнув на Вейзака, але той гидливо дивився вбік.
— Ану, дайте, — мовив Джонні.
Дюссо віддав йому медальйончик, і Джонні поклав його на долоню. Власне, то була медалька із зображенням святого Христофора. Він пустив кінець тоненького ланцюжка і, коли на долоні з сухим шарудінням утворилася маленька жовта купка, накрив медальку другою рукою.
У вестибюлі запала мертва тиша. До гурту лікарів і сестер, що стояли біля дверей до коридора, приєдналося з півдесятка інших, які вже познімали халати й збиралися йти додому. В переході до кімнати відпочинку, де був телевізор і настільні ігри, з’юрмилися хворі. З головного вестибюля присунули вечірні відвідувачі. У повітрі аж бриніло напруження, наче там проходила потужна лінія електропередачі.
Джонні, блідий і худющий, у білій сорочці та бахматих джинсах, стояв мовчки. Він так міцно затис медальку в правій руці, що в сліпучому світлі софітів було виразно видно набряклі вени на зап’ястку. Перед ним із зачіпливим виглядом стояв сухий, непогрішимий і невблаганний Дюссо в своєму темному костюмі. Здавалося, тій хвилі не буде кінця. Ніде не чути було ні кахикання, ні шепоту.
— О-о, — тихо мовив Джонні. А потім: — Он воно як?
Його пальці трохи розтислись. Він поглянув на Дюссо.
— Ну? — спитав Дюссо, але голос його був уже не той, раптом утративши всю свою впевнену владність. Не той, здавалося, був і стомлений, знервований молодик, який щойно відповідав на запитання репортерів. На губах Джонні блукала якась подоба усмішки, але в ній зовсім не вчувалося тепла. Голубі очі потемніли, стали холодними й відчуженими. Коли Вейзак побачив його такого, в нього аж мороз перебіг поза шкірою. Згодом він казав, що то було обличчя людини, яка розглядає під сильним мікроскопом цікавий різновид інфузорії-туфельки.
— Це медалька вашої сестри, — мовив Джонні до Дюссо. — Її ім’я було Енн, але всі звали її Террі. Вона ваша старша сестра. Ви дуже любили її. Мало не обожнювали землю під її ногами. — Зненацька голос Джонні Сміта разюче змінився. Тепер це був високий, ламкий і непевний голос підлітка. — Це тобі, Террі, коли переходитимеш Лісабон-стріт на червоне світло чи підеш гуляти в парк з якимсь хлопцем. Не забувай, Террі… не забувай…
Тілиста жінка, що питала, кого демократи висунуть наступного року на президента, злякано ойкнула. Один з телеоператорів хрипко пробурмотів:
— Боже милий!
— Годі, — прошепотів Дюссо.
На його обличчя набігла хвороблива сіра тінь. Очі викотились, а на нижній губі металічно блищали в різкому світлі крапельки слини. Руки його потяглися до медальки, ланцюжок якої обвивав тепер пальці Джонні. Але той порух був безсилий і нерішучий. Медалька погойдувалась у руці Джонні, відкидаючи гіпнотичні промінчики світла.
— Пам’ятай про мене, Террі, — благально провадив той самий хлоп’ячий голос. — Не пий, Террі, прошу тебе, бога ради, не пий…
— Годі! Годі, негіднику!
Раптом Джонні знов заговорив своїм звичайним голосом:
— Спочатку дешеве вино, так? Потім віскі. Вона померла від серцевого нападу в двадцять сім. Але носила цей образок десять років. Вона пам’ятала про вас, Родже. Ніколи не забувала. Не забувала… ніколи… ніколи… ніколи…
Ланцюжок вислизнув з його пальців, і медалька з ледь чутним мелодійним дзенькотом упала на підлогу. Якусь хвилю Джонні стояв нерухомо, з холодним, відчуженим обличчям і дивився в простір перед себе. Дюссо нишпорив біля його ніг, шукаючи медальку, і серед заціпенілої тиші чулось його хрипке, здавлене ридання.
Сяйнув фотоспалах, і обличчя Джонні проясніло й набуло свого звичайного вигляду. На ньому майнув переляк, потім жаль. Він незграбно присів поряд із Дюссо.
— Пробачте, — мовив він. — Пробачте, я не хотів…
— Дешевий шарлатан, дурисвіт! — закричав на нього Дюссо. — Це брехня! Брехня! Все брехня!
Він невміло, відкритою долонею, стукнув Джонні по шиї, і той повалився на підлогу й сильно вдарився головою. В очах у нього замерехтіли іскри.
Знявся галас.
Джонні невиразно, наче крізь туман, побачив Дюссо, що напролом пробивався до виходу. Навколо юрмились люди, і він бачив Дюссо мовби за лісом ніг. Потім поруч опинився Вейзак і допоміг йому сісти.
— Джоне, як ви? Він вас боляче вдарив?
— Не так боляче, як я його. Зі мною все гаразд.
Джонні спробував підвестися. Чиїсь руки — може, Вейзака, а може, ще кого — допомогли йому. Його похитувало й нудило, мало не вивертало.
Усе те було помилкою, страшенною помилкою.
Розлігся пронизливий зойк — то зойкнула опасиста жінка, що питала про кандидата від демократів. Джонні побачив, як Дюссо, чіпляючись за рукав її квітчастої блузи, повалився на коліна, а тоді стомлено зсунувся на плиткову підлогу біля дверей, яких так прагнув досягти. Медалька із зображенням святого Христофора була все ще у нього в руці.