Мертва зона - Страница 58

— Слухайте, Джонні, ну звідки ви взяли…

— Гаразд, я сам.

Вони вже зайшли до поста — заскленої вигородки, де стояло три стільці з прямими спинками й газовий таганець. Найперше впадала в око велика панель з рядами сигнальних лампочок, що починали мигтіти червоним, коли котрийсь із пацієнтів у палатах натискав свою кнопку. На ній уже мигтіло три лампочки. Тим часом дві сестри й далі сьорбали каву і балакали про якогось лікаря, що напився п’яний у кафе «Бенджамін». Третя, як видно, розмовляла зі своєю косметичкою.

— Пробачте, мені треба подзвонити, — звернувся до неї Джонні.

Сестра прикрила трубку рукою.

— Таксофон у вестибюлі.

— Дякую, — сказав Джонні й відняв у неї трубку. Натиснувши важіль, він набрав нуль. Почувся сигнал «зайнято». — Що таке з цим апаратом?

— Слухайте! — гукнула сестра, що розмовляла зі своєю косметичкою. — Що це ви собі думаєте? Ану, віддайте!

Джонні згадав, що в лікарні свій комутатор, і набрав дев’ятку, щоб вийти на зовнішню лінію. Тоді знову набрав нуль.

Зневажена сестра з розпашілим від гніву обличчям ухопилася за трубку. Джонні відштовхнув її. Вона рвучко обернулась, побачила Ейлін і ступила до неї.

— Ейлін, він що, здурів? — сердито запитала вона.

— Не знаю, він…

— Чергова, — пролунало в трубці.

— Чергова, мені треба повідомити про пожежу в Олдтауні, — сказав Джонні. — Будь ласка, дайте мені номер куди подзвонити.

— Гей, — озвалась одна із сестер. — Де горить?

Ейлін нервово переступила з ноги на ногу.

— Він каже, у мене вдома.

Сестра, що розповідала косметичці про своє помешкання, вражено витріщила очі.

— О боже, це ж той самий, — мовила вона. Джонні показав на панель, де мигтіло вже п’ять чи шість лампочок.

— Чом ви не підете й не спитаєте, чого тим людям треба?

Телефоністка зв’язала його з олдтаунським пожежним депо.

— Мене звуть Джон Сміт, я хочу повідомити про пожежу. Вулиця… — Він поглянув на Ейлін. — Яка ваша адреса?

У першу мить Джонні подумав, що нічого вона не скаже. Уста її ворушились, але з них не вилітало ані звуку. Дві сестри, що пили каву, покинули свої чашки, відступили в найдальший куток комірчини й там шепотілися проміж себе, наче малі дівчатка в шкільній вбиральні. Очі їхні були злякано розширені.

— Я вас слухаю, — нагадав голос у трубці.

— Ну ж бо, — мовив Джонні. — Вам не жаль своїх котів?

— Центральна, шістсот двадцять чотири, — сказала Ейлін мовби знехотя. — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.

Джонні повторив у трубку адресу.

— Горить у кухні, — додав він.

— Як ваше прізвище, сер?

— Джон Сміт. Я дзвоню з Бангора, з медичного центру.

— Скажіть, а звідки у вас такі відомості?

— Ми будемо на телефоні до кінця дня. Мої відомості точні. А тепер їдьте гасіть. — Він грюкнув трубкою.

— …і сказав Семові Вейзаку, що його мати не…

Сестра замовкла й утупилася в Джонні. Якусь хвилю він відчував, як вони всі дивляться на нього, їхні погляди лягали йому на шкіру невеличкими гарячими важками, і він знав, що з того буде, і ця свідомість перевертала йому нутрощі.

— Ейлін, — мовив він.

— Що?

— У вас є знайомі в сусідньому будинку?

— Так… Там живуть Берт і Дженіс.

— Хтось із них тепер удома?

— Мабуть, Дженіс… атож, вона напевне вдома.

— То чом би вам не подзвонити їй?

Ейлін кивнула головою, нараз збагнувши, до чого він веде. Вона взяла у нього трубку й набрала номер. Сестри стояли, жадібно стежачи за ними, так наче випадково натрапили на захоплюючу телевізійну передачу.

— Алло, Джен? Це Ейлін. Ви в кухні?… Слухайте, зробіть ласку, вигляньте у вікно, подивіться, як там… одне слово, чи все там гаразд з моїм будинком… Та тут один знайомий каже… Ну, я потім поясню, коли ви подивитесь, добре?… — Ейлін почервоніла. — Так-так я чекатиму. — Вона поглянула на Джонні й повторила: — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.

Запала мовчанка, якій, здавалось, і кінця не буде. Нарешті Ейлін почула відповідь. Вона довго слухала, а тоді якимсь дивним, притишеним голосом, зовсім не схожим на її звичайний голос, промовила:

— Ні-ні, все гаразд, Джен. Уже викликали… Ні… Я не можу зараз сказати, потім поясню. — Вона позирнула на Джонні. — Атож, дуже дивно, як я дізналася… але я поясню. Принаймні спробую. Бувайте.

Вона поклала трубку. Всі дивилися на неї: сестри — з жадібною цікавістю, Джонні — з незворушною впевненістю.

— Джен каже, з кухонного вікна пробивається дим, — мовила Ейлін, і всі три сестри разом зітхнули, їхні очі, розширені й наче осудливі, знов звернулися на Джонні.

«Очі суддів», — похмуро подумав він.

— Треба їхати додому, — сказала Ейлін. Владна, гостра на язик, завжди певна себе лікарка-фізіотерапевт обернулася на звичайну маленьку жінку, що тривожиться за своїх котів, свою оселю і речі. — Я… я не знаю, як вам і дякувати, Джонні… Пробачте, що я вам не повірила, але ж… — І вона заплакала.

Одна із сестер ступила до Ейлін, але Джонні випередив її. Він узяв Ейлін під руку й вивів у коридор.

— Ви справді можете… — прошепотіла вона. — Як ото кажуть…

— Їдьте додому, — сказав Джонні. — Я певен, що все буде добре. Трохи кіптяви, трохи води, та й годі. Мабуть, загине отой кіноплакат, що висів у кухні, а більш нічого.

— Так, я поїду. Дякую, Джонні. Хай благословить вас Господь.

Ейлін поцілувала його в щоку й задріботіла коридором. Один раз вона озирнулась, і на обличчі її читалося щось дуже схоже на забобонний страх.