Мертва зона - Страница 56

3

На початку серпня Джонні навідав Дейв Пелсен. Заступник директора Клівз-Мілзької середньої школи був невеличкий на зріст, чепурний, носив окуляри з грубими скельцями і модні спортивні піджаки. З усіх людей, що приїздили до Джонні того довгого-довгого літа 1975 року, Дейв змінився найменше. Хіба що додалося трохи сивини в чуприні, ото й тільки.

— То як ваші справи? — запитав Дейв, коли вони привіталися, — Тільки по щирості.

— Та не такі вже й погані, — відповів Джонні. — Вже можу ходити сам, якщо не перебирати міри. Пропливаю шість кіл у басейні. Іноді болить голова, нестерпно болить, але лікарі кажуть, якийсь час так і має бути. А може, й довіку.

— Можна одне делікатне запитання?

— Якщо вас цікавить, чи воно ще піднімається, — осміхнувся Джонні, — то відповідь буде ствердна.

— Приємно це чути, але я хотів запитати про грошові справи. Чи зможете ви заплатити за все це?

Джонні похитав головою.

— Я тут уже скоро п’ять років. Щоб заплатити за все це, треба бути Рокфеллером. Мої батьки записали мене в якийсь субсидований штатом фонд допомоги. Надзвичайного лиха чи чогось там такого.

Дейв кивнув головою.

— Фонд допомоги за надзвичайних випадків. Я так і думав. Але як їм пощастило вберегти вас від державної лікарні, Джонні? То ж суще пекло.

— Про це подбали доктор Вейзак і доктор Браун. І їм-таки я великою мірою завдячую те, що зміг ось хоч так повернутися до життя. Я був… піддослідною свинкою, як сказав доктор Вейзак. Цікаво, скільки часу нам удасться підтримувати цього коматозника, поки він остаточно перетвориться на овоч? Останні два роки мною займалися фізіотерапевти. Мене наштрикували конячими дозами вітамінів… гепа в мене й досі наче віспою подзьобана. І все це не тому, що сподівалися від мене якоїсь матеріальної віддачі. Мене ж майже з перших днів вважали безнадійним. Вейзак називає те, що вони з Брауном застосували до мене, «агресивною підтримкою життєдіяльності». Він вважає, що це має бути перша відповідь на закиди про недоцільність підтримувати в людині життя, коли втрачено надію на одужання. Так чи так, але якби мене перевели до державної лікарні, вони б не мали змоги провадити далі свій дослід, отож і тримали мене тут. Та рано чи пізно дослід закінчився б, і я таки опинився б у державній лікарні.

— Де найкваліфікованіша допомога, яку б ви діставали, полягала б у тому, що вас тричі на день перевертали б, щоб не утворювались пролежні, — сказав Дейв. — І якби ви прокинулися десь у вісімдесятому році, то були б чисто як дірявий кошик.

— Мабуть, я й так і так був би як дірявий кошик, — мовив Джонні й повільно похитав головою. — А якщо мені запропонують ще одну операцію, я, певно, збожеволію. І це при тому, що я залишуся кульгавим і не зможу як слід повертати голову ліворуч.

— Коли вони вас випишуть?

— За три тижні, як бог дасть:

— І що далі?

Джонні знизав плечима.

— Як видно, повернуся додому. В Паунел. Мати ненадовго поїде до Каліфорнії… в якихось там релігійних справах, то ми з батьком матимем час наново познайомитись. Я одержав листа від одного з відомих нью-йоркських літературних агентів… власне, не від нього самого, а від його помічника. Вони вважають, що з оцієї моєї історії може вийти книжка. То я думаю спробувати накидати два-три розділи та загальний проспект: може, вони й справді зможуть це продати. Гроші там платять справно, без обману.

— Більш ніхто вами не цікавився?

— Ну, ще отой репортер з бангорської «Дейлі ньюс», що перший про мене написав…

— Брайт? Він здібний хлопець.

— Він хоче, коли я звідси виберуся, приїхати до мене в Паунел і зробити великий нарис. Хлопець мені подобається, але поки що я не даю йому згоди. Для мене тут грішми не пахне, а як по правді, то на сьогодні мене цікавить саме це. Мої батьки витратили всі свої заощадження. Вони продали машину й купили стару тарадайку. Батько уже вдруге заставив будинок, а йому б час подумати про те, щоб покинути роботу, продати садибу й жити собі на ті гроші.

— А ви не хотіли б повернутися до вчителювання?

Джонні швидко звів очі.

— Це пропозиція?

— Та вже ж не застільний тост.

— Дякую, Дейве, — сказав Джонні. — Тільки з вересня я ще не потягну.

— А я й не мав на увазі з вересня. Ви, мабуть, пам’ятаєте Сейрину подругу Енн Стаффорд?

Джонні кивнув.

— То вона тепер Енн Бітті і в грудні має народити дитину. Отож нам потрібен викладач-мовник на другий семестр. Навантаження невелике. Чотири класи, лекція для старшокласників, два вільні заняття.

— Ви це напевне пропонуєте, Дейве?

— Напевне.

— З біса великодушно з вашого боку, — хрипко сказав Джонні.

— Та облиште, — недбало мовив Дейв. — Ви були з біса добрим учителем.

— Можна мені тижнів зо два подумати?

— До першого жовтня, коли хочете, — відказав Дейв. — Думаю, у вас лишатиметься досить часу й на роботу над тією книжкою. Якщо там справді накльовується така можливість.

Джонні кивнув головою.

— Та, може, вам і не захочеться надто довго лишатись у Паунелі, — провадив Дейв. — Може, там буде не зовсім… затишно.

Слова відповіді вже готові були зірватися в Джонні з уст, але він притлумив їх.

«Яке там довго, Дейве. Щоб ви знали, моя мати з кожною хвилиною вбиває себе. Тільки що не з пістолета, її спіткає серцевий удар. Вона помре ще до Різдва, якщо ми з батьком не, переконаємо її знову вдатися до ліків, а на це надія мала. І я буду причетний до її смерті, хоча й не знаю, якою мірою. Не знаю і не бажаю знати».