Мертва зона - Страница 52

— Еге ж. Джонні-овоч…

Між ними запала мовчанка, важка й ніякова. Нарешті Джонні з силуваною жвавістю порушив її.

— А ти як живеш?

— Ну… Вийшла заміж. Мабуть, ти знаєш.

— Батько мені сказав.

— Чоловік у мене дуже добрий, — провадила Сейра. І раптом випалила одним духом: — Я не могла чекати, Джонні. І тут я теж винна. Лікарі сказали, що ти ніколи не повернешся до життя, і ти все віддалявся, віддалявся, аж поки… аж поки просто зник з очей. Та навіть коли б я знала… — Вона звела на нього очі, і на обличчі її з’явився такий вираз, наче вона мусила від чогось боронитися. — Навіть коли б я знала, Джонні, то, мабуть, однаково не змогла б стільки чекати. Чотири з половиною роки — це чималий час.

— Еге ж, — погодився Джонні, — це з біса чималий час. А хочеш почути щось несусвітне? Я сказав, щоб мені принесли журнали з новинами за ці чотири роки, і став дивитися, хто помер. Трумен. Дженіс Джоплін. Джімі Гендрікс… Боже, як згадаю його «Багряний туман», то аж не вірю… Ден Блоккер. І ми з тобою. Ми просто зникли.

— Мені так боляче про це думати, — промовила Сейра майже пошепки. — Я така винна… Але я люблю свого чоловіка, Джонні. Дуже люблю.

— От і добре, це головне.

— Його звуть Уолт Хезлітт, він…

— Знаєш, я б краще послухав про твого малого, — спинив її Джонні. — Ти не ображаєшся?

— О, він чудо, — сказала Сейра, всміхаючись. — Йому вже сім місяців. Його ім’я Денніс, але ми кажемо просто Денні. Так назвали його на честь діда по батькові.

— Привези його коли-небудь. Я хотів би на нього подивитися.

— Привезу, — пообіцяла вона, і вони силувано всміхнулись одне до одного, добре розуміючи, що цього ніколи не буде. — Джонні, може, тобі чогось треба?

Тільки тебе, серденько. І повернути останні чотири з половиною роки.

— Ні, — відказав він. — Ти й досі вчителюєш?

— Досі вчителюю, поки що, — підтвердила вона.

— І досі нюхаєш той клятий кокаїн?

— Ой, Джонні, ти не змінився. Все такий же насмішник.

— Все такий же насмішник, — погодився він, і між ними з майже відчутним шурхотом знов упала важка завіса мовчанки.

— Можна мені приїхати ще?

— Ну звісно, Сейро, — відповів Джонні. — Це було б чудово. — Він завагався, бо не хотів, щоб їхня зустріч скінчилася так непевно, не хотів завдати болю ні їй, ні собі, якщо цього можна було уникнути. Тоді сказав: — Ти правильно вчинила, Сейро.

— Ти так вважаєш? — спитала вона, і в кутиках її уст затремтіла усмішка. — Мене ось що дивує. Все це здається таким жорстоким і… та чого там… І таким несправедливим. Я люблю свого чоловіка й свою дитину, і коли Уолт каже, що ми ще житимем у найкращому будинку в Бангорі, я вірю йому. Він каже, що одного дня виставить свою кандидатуру на місце Білла Коуена в конгресі, і я теж йому вірю. Каже, що колись президентом оберуть представника штату Мен, і я ладна повірити й цьому. Та ось я приходжу сюди й дивлюся на твої бідолашні ноги… — З очей її знов закапали сльози. — Вони мають такий вигляд, наче їх перепустили крізь м’ясорубку чи щось подібне, і ти такий худий…

— Ну-ну, Сейро, не треба.

— …Ти такий худий, і все це здається несправедливим і жорстоким, і я ненавиджу його, ненавиджу, бо немає в цьому правди, аніскілечки немає.

— Мабуть, іноді ні в чому немає правди, — сказав Джонні. — Світ наш суворий. Іноді треба просто робити що можеш і жити за його законами. Іди й будь щаслива, Сейро. А якщо захочеш приїхати навідати мене, приїзди коли завгодно. Можеш привезти дошку для крибіджа.

— Привезу, — мовила вона. — Ти пробач, що я плачу. Не дуже весело на це дивитись, еге?

— Все гаразд, — заспокоїв її Джонні й усміхнувся. — Тільки треба кінчати з кокаїном, голубонько. А то ніс відвалиться.

Сейра мляво засміялась.

— Усе той самий Джонні, — сказала вона. А тоді раптом нахилилася й поцілувала його в губи. — Ой Джонні, швидше одужуй.

Коли вона відступила, Джонні зосереджено подивився на неї.

— Що, Джонні?

— Ти не залишила її, — промовив він. — Ні, зовсім не залишила.

— Не залишила що? — Вона нахмурилась, не розуміючи.

— Свою обручку. Ти не залишила її в Монреалі.

Він поклав руку на чоло й почав терти пальцями шкіру над правою бровою. Долоня відкидала тінь, і Сейра, відчувши щось дуже схоже на забобонний страх, побачила, що половина його обличчя світла, а половина темна. Це враз нагадало їй про оту маску до Дня всіх святих, якою він так налякав її колись. Вона й Уолт провели медовий місяць у Монреалі, але звідки б знати про це Джонні? Хіба що Герб міг йому сказати. Атож, мабуть, так воно і є. Одначе про те, що вона загубила десь у готельному номері свою обручку, знали тільки вони з Уолтом. Більш ніхто про це не знав, бо перед тим, як вони вирушили додому, Уолт купив їй нову обручку. А їй було страшенно соромно, і вона нікому про це не розказала, навіть своїй матері.

— Звідки…

Джонні суворо нахмурив чоло, потім усміхнувся до неї. Його рука ковзнула вниз і лягла на другу руку, що залишалася на колінах.

— Вона була тобі завелика, — сказав він. — Ти пакувала речі, не пригадуєш, Сейро? Він пішов щось купити, а ти пакувала речі. Він пішов купити… купити… ні, не знаю. Це у мертвій зоні.

У мертвій зоні?

— Він пішов до готельної крамнички й накупив усякого дурного дріб’язку на сувеніри. Ну там реготунчиків і такого іншого. Але, Джонні, звідки ти знаєш, що я загубила об…

— Ти пакувала речі. Обручка була не того розміру, завелика на тебе. Ти збиралась дати їй якусь раду, коли повернешся додому. А тим часом… тим часом… — Чоло його знов почало зосереджено хмуритись, тоді враз проясніло. Він усміхнувся. — Ти підкладала всередину туалетний папір!