Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.
Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, — як їй здавалося, тисячу років тому, — призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.
Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому «ні» виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.
На початку лютого її запросив механік з автомайстерні у Клівз-Мілзі, що лагодив її машину. І знов Сейра майже погодилась, але потім повернула назад. Того чоловіка звали Арні Тремон. Він був ставний, смаглявий, мав по-своєму вродливе, усміхнене й трохи хиже обличчя. І нагадував їй Джеймса Броуліна, коміка з розважальної телепрограми, а ще дужче — одного студента-спортсмена на ім’я Ден.
Ні, краще було почекати. Почекати й побачити, як воно буде далі.
Але далі було ніяк.
Одного літнього дня 1971 року Грег Стілсон, на шістнадцять років старший і розумніший від того роз’їзного торговця бібліями, що до смерті забив собаку на безлюдній фермі в Айові, сидів у задній кімнаті своєї новозаснованої контори страхування та купівлі-продажу нерухомого майна в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир. Роки, що минули відтоді, не дуже позначились на ньому. Хіба що набігли зморщечки навколо очей та ще зачіска стала довша (але цілком у межах пристойності). Він і тепер був добре вгодований чоловік, і його обертове крісло жалісно рипіло, коли він рухався.
Він сидів, курив сигарету «Пел-Мел» і дивився на молодика, що зручно розсівся у кріслі проти нього. Грег дивився на того молодика з таким виразом, з яким зоолог міг би розглядати цікавий екземпляр рідкісної тварини.
— Бачите в мені простачка? — спитав Санні Еллімен.
Зростом Еллімен сягав шести футів п’яти дюймів. На ньому була старезна засмальцьована джинсова куртка з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На голих грудях теліпався нацистський залізний хрест, чорний з білою облямівкою. Пряжка ременя, що виднівся під одвислим пивним черевом, являла собою вирізьблений із слонової кістки чималий череп. З-під зашпилених унизу холош джинсів витикалися збиті прямокутні носаки високих черевиків армійського зразка. Довгі, до плечей, патли аж лисніли від задавненого поту й машинного мастила. З мочки одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорної з білою облямівкою. На грубому пальці правої руки він крутив на ремінці шолом, схожий на вугільне відерце. На спині його куртки був вишитий червоний чорт з хитро примруженим оком і роздвоєним язиком. Над чортом ішов півколом напис: «Чортова дюжина». А внизу — «Санні Еллімен, президент».
— Ні, відказав Грег Стілсон. — Ніякого простачка я не бачу, зате бачу підозрілого на вигляд типа, схожого на ходячу гепу.
Еллімен на мить завмер, тоді розслабився й засміявся. Незважаючи на брудну зовнішність і густий дух давно не митого тіла, в його темно-зелених очах часом прозирав розум і навіть почуття гумору.
— Можете вважати мене й собакою, чоловіче, — сказав він. — Таке вже бувало. А я ж у вашій владі.
— І ти це визнаєш, еге?
— Ну звісно. Я залишив своїх хлопців у «Гемптонсі» і приїхав сюди сам. Тож хай усе впаде на мою голову, чоловіче. — Він посміхнувся. — Та якщо ми колись підловимо вас за подібних обставин, вам доведеться гірко шкодувати, що у вас не броньовані нирки.
— Ризикну, — сказав Грег. Тоді зміряв Еллімена поглядом. Обидва були здорові чолов’яги. І хоч Еллімен, судячи з вигляду, важив фунтів на сорок більше, то за рахунок не м’язів, а жиру. — Я тебе подужаю, Санні.
Обличчя Еллімена знов розпливлось у добродушній, приязній усмішці.
— Може, так. А може, й ні. Та й інша в нас гра, чоловіче. Облишмо всі ці нав’язлі в зубах американські кінозабавки. — Він нахилився вперед, ніби збирався звірити якусь велику таємницю. — Щодо мене особисто, то кожного разу, як мені перепаде шмат матусиного яблучного пирога, я вважаю за свій обов’язок накаляти на нього.
— Паскуда ти, Санні, — лагідно мовив Грег.
— Чого вам од мене треба? — запитав Еллімен, — Чом ви не говорите по суті? Спізнитеся на збори своєї християнської спілки.
— Ні, — сказав Грег усе так само спокійно. — Християнська спілка збирається по вівторках увечері. Отож ми маємо ще силу часу.
Еллімен гидливо пирхнув.
— Але я гадаю, — провадив Грег, — що це тобі чогось треба від мене. — Він висунув шухляду столу й дістав звідти три пластикові пакети з марихуаною. Упереміш із «травичкою» в них було й чимало желатинових капсул. — Оце я знайшов у твоєму спальному мішку, — сказав Грег. — Фе, фе, фе, Санні. Поганий ти хлопчина. Нікуди ти звідси не підеш і не вторгуєш дві сотні доларів. Тобі прямісінька дорога в Нью-Гемпширську тюрму.