Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.
Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.
Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.
— Алло!
У трубці озвався сухий чоловічий голос:
— Це помешкання Герберта Сміта?
— Так.
— З ким я говорю?
— Я Герб Сміт. А що…
— Будь ласка, заждіть, за хвилину вас з’єднають.
— Гаразд, але хто…
Та було вже пізно. У трубці брязнуло, так наче на тому кінці дроту скинули на підлогу черевик. А його тим часом з’єднують. З усіх телефонних незручностей — то були погана чутність, вихватки малих пустунів, що дзвонили й питали, де ти закопав бляшанку з діамантами, бездушні металеві голоси телефоністок, дзвінки улесливих агентів з пропозиціями передплатити той чи той журнал — Герб найдужче не любив чекати, поки його з’єднають. Це була одна з тих підступних новацій, що майже непомітно закралися в життя за останній десяток років. Колись на другому кінці дроту просто казали: «Не кладіть трубочку, гаразд?» — та й по всьому. Тоді ти принаймні міг почути якісь далекі розмови, гавкіт собаки, звуки радіо, плач немовляти. А чекати, поки тебе з’єднають, — то зовсім інша річ. Лінія була німотна, геть безживна. Ти опинявся в порожнечі. Казали б уже прямо: «Будь ласка, заждіть, вас на хвилину поховають живцем». Він усвідомив, що трішечки чогось боїться.
— Ну що, Герберте?
Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.
— Хто там?
— Ще не знаю. З’єднують.
— З’єднують? О пів на третю ночі?
— Так.
— Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?
— Не знаю, — відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.
Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з’єднають, і ти починаєш перебирати у пам’яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, — і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання…
Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: «Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні», — бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з’єднання, було б занадто.
У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:
— Аллої Містер Сміт?
— Так, а хто ви?
— Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.
— Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?
Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у «телефонному куточку». По всьому тілу розлилася млість.
Сержант Мегс запитав:
— Ви маєте сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала?
— З ним нічого не сталося? Він здоровий?
Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.
— Що там? Що сталося з моїм Джонні?
Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:
— Я сам.
Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.
— Містере Сміт, ви мене чуєте?
Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:
— Так, я маю сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.
— Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке… — Голос Мегса був розмірений, офіційний.
— О боже, — мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. — О боже, — повторив він.
— Він помер? — зойкнула Віра. — Помер? Джонні помер?
Герб прикрив рукою трубку.
— Ні. Він живий.
— Живий! Живий! — вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в «телефонному куточку». — О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім’я сина твого Ісуса і…
— Віро, замовкни!
Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в «телефонний куточок», так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.