Мертва зона - Страница 147

К оглавлению

147

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок — м-р Кійт Стренг, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, бульвар Дезерт, 1421.

Дата опиту — 17 серпня 1979 р.

Верайзер. На той час Джон Сміт працював в управлінні громадських робіт міста Фінікса, чи не так?

Стренг. Так, сер.

В. Це був початок грудня 1978 року?

С. Так, сер.

В. Чи сталося щось особливе 7 грудня? Щось дотичне до Джона Сміта?

С. Так, сер. Справді сталося.

В. Зробіть ласку, розкажіть про це комісії.

С. Мені тоді якраз треба було з’їздити на склад, привезти оранжевої фарби, дві бочечки по сорок галонів. Ми, знаєте, робимо нею дорожню розмітку. А того дня Джонні, цебто Джон Сміт, якраз поновлював осьову лінію на Роузмонт-авеню. Ну от, повертаюсь я десь о чверть на п’яту, за сорок п’ять хвилин до кінця роботи, аж тут до мене підходить Герман Джоулін, ви його вже викликали, та й каже: «Слухай, Кійте, ти б глянув на Джонні. Щось із ним негаразд. Я до нього заговорив, а він ніби й не чує. Мало не наїхав на мене. Може, ти приведеш його до тями». Отак і сказав. Тоді я питаю: «Що ж із ним таке, Гермі?» А він мені: «Ти сам подивися. Схоже, що той жевжик трохи чокнувся». Ну, їду я туди, спершу все наче гаразд, аж раптом — мамо рідна!..

В. Що ж ви побачили?

С. Цебто ще перед тим, як доїхав до Джонні?

В. Атож.

С. Бачу: та лінія, що він робив, почала кривуляти. Спершу ледь-ледь — там трішки в один бік, там у другий. Цебто, розумієте, стала не зовсім рівна. А Джонні був у нашій бригаді найкращий розмітник. Ну, а далі пішло взагалі казна-що. Всю дорогу розмалював петлями й колами. Подекуди навіть по кілька кіл на одному місці виписав. А метрів сто по узбіччю лінію протяг.

В. То що ви вдіяли?

С. Я зупинив його. Звісно, не зразу. Спершу під’їхав збоку й погукав. Разів п’ять гукнув чимдуж, а він і вухом не веде. Аж раптом як крутне кермо і просто мені в бік — хрясь! А машина ж то дорожньої управи. Тоді я почав сигналити й знову загукав, і врешті до нього начебто дійшло. Загальмував він і дивиться на мене. Ну, я йому: що ж це ти, кажу, в біса, робиш?

В. А він що відповів?

С. Він сказав: «Привіт». Ото й тільки. «Привіт, Кійте». Так наче все пречудово.

В. Ну, а ви?

С. Я скипів. Себе не тямив з люті. А Джонні стоїть на своїй тарадайці, глипає очима й за борт тримається, так наче боїться впасти. Отоді я й збагнув, що йому таки погано. Він, знаєте, й завжди був худий, а тут ще побілів, як крейда, і рот йому… як би це сказати… мовби перекосило. Спершу він навіть не зрозумів, про що йдеться. Та потім обернувся й побачив ту свою лінію — вихилясом по всій дорозі…

В. І що ж він сказав?

С. Перепросив. А тоді… ну, не знаю… захитався, чи що, і затулив рукою праве око. Я його питаю, що з ним, а він… він щось таке почав варнякати... геть нісенітне.

Коуен. Містере Стренг, комісію особливо цікавить усе, що казав тоді Сміт, це може багато чого прояснити. Ви не могли б пригадати його слова?

С. Ну, спершу він сказав, що з ним усе гаразд, от тільки паленою гумою тхне. Шини горять, на багатті. А тоді раптом каже: «Не заряджайте той акумулятор, а то він вибухне». І щось наче таке: «Все на місці, обидва гучномовці на осонні. Дерева будуть цілі». Оце все, що я запам’ятав. Я ж кажу, суцільна нісенітниця, бредня.

В. А що було далі?

С. Далі він почав валитися з машини. Я схопив його за плече, і тоді рука, якою він затуляв око, подалася вбік, і я побачив, що те око в нього геть налите кров’ю. А потім він зомлів.

В. Але ж він сказав щось іще перед тим, як зомлів, чи не так?

С. Так, сер, сказав.

В. Що саме?

С. Він сказав: «Про Стілсона подумаємо потім, тату, тепер він у мертвій зоні».

В. Ви точно пам’ятаєте, що він сказав саме ці слова?

С. Так, сер. Я їх ніколи не забуду.

3
...

…а опритомнів я у вагончику нашої бригади при початку Роузмонт-авеню. Кійт сказав, щоб я негайно йшов до лікаря, бо інакше він не допустить мене до роботи. Я й сам злякався, тату, але не через те, про що подумав Кійт. Так чи так, а я звернувся до невропатолога, якого порадив мені в своєму листі Сем Вейзак, ще на початку листопада. Перед тим я писав йому, що побоююсь водити машину, бо в мене часом двоїться в очах. Сем одразу ж відповів і звелів мені показатися тому докторові Венну, бо симптоми, мовляв, дуже тривожні, хоч сам він і не береться ставити діагноз на відстані.

До лікаря я тоді не пішов. Як на мене, мозок — це така штука, від якої можна чекати чого завгодно, отож я весь час, аж до тієї пригоди з розміткою, думав собі, що це в мене якесь тимчасове явище і все зрештою минеться. Мабуть, я просто не хотів припускати іншу можливість. Але той випадок був останньою краплиною. І я таки пішов до лікаря, бо мені стало страшно — не за себе, а за майбутнє, яке я прозирнув.

Одне слово, я звернувся до доктора Венна, він обстежив мене і сказав усю правду. Виявилося, що часу в мене куди менше, ніж я думав, бо…

4

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок — доктор Квентін М. Венн, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, Паркленд-драйв, 17.

Дата опиту — 22 серпня 1979 р.

Верайзер. Коли ви закінчили обстеження й поставили діагноз, ви запросили Джона Сміта, чи не так?

Венн. Так. То була важка розмова. Такі розмови завжди важкі.

147