Мертва зона - Страница 129

129

— Авжеж, я не брехун, я просто ненормальний, — сказав Джонні.

По-своєму це було навіть цікаво. Роджер Дюссо та багато тих, хто писав Джонні листи, звинувачували його в шахрайстві. Четсворт перший добачив у нього комплекс Жанни д’Арк.

— Знов-таки ні, — заперечив Роджер. — Ви зовсім молодим стали жертвою жахливої катастрофи і тільки ціною величезних, неймовірних зусиль повернулися до життя, — мабуть, страшенно дорогою ціною. Я не люблю марно плескати язиком про такі речі, Джонні, а якщо хтось із тих людей на лужку, включаючи й матір Патті, захоче зробити з цього якісь нерозумні висновки, їм буде чемно сказано, щоб вони притримали язика й не судили про те, чого не тямлять.

— «Кеті», — раптом мовив Джонні. — А звідки ж тоді я знаю цю назву? І як довідався, що то не чиєсь житло?

— Від Чака. Весь останній тиждень він раз у раз заводить мову про ту вечірку.

— Зі мною — ні. Роджер знизав плечима.

— Може, він казав щось Шеллі або мені, а ви були поблизу й почули. Це відклалося у вашій підсвідомості, а потім…

— Авжеж, — з досадою сказав Джонні. — Усе, чого ми не розуміємо, що не вкладається у звичну схему, ми скидаємо на підсвідомість, чи не так? Вона — справжнє божество двадцятого століття. Як часто ви вдавалися до цього, Роджере, коли щось суперечило вашим прагматичним поглядам на світ?

В очах Роджера начебто зблиснув вогник — чи, може, це тільки привиділося Джонні.

— Насувалися грозові хмари, от у вас і виникла думка про блискавку, — сказав Роджер. — Невже ви не розумієте? Це ж так прос…

— Слухайте, — перебив його Джонні, — я ж вам ясно кажу. В той ресторан ударить блискавка. Він згорить. Не пускайте туди Чака.

О боже, знов підступає цей біль. Скрадається, наче тигр. Джонні мляво звів руку й потер чоло.

— Джонні, ви надто затялися на цьому.

— Не пускайте його, — повторив Джонні.

— Хай вирішує сам, заборонити йому я не можу. Він вільна біла людина, йому вже вісімнадцять років.

У двері постукали.

— Джонні, можна?

— Заходь, — сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.

Вигляд він мав стурбований.

— Як ви себе почуваєте? — спитав хлопець.

— Добре, — відповів Джонні. — Голова болить, ото й тільки. Чак… зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.

— Нема про що говорити, друже, — весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. — Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.

— Мені дуже жаль, — сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. — Та водночас я дуже радий.

— Вам щось сяйнуло, правда? — Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. — Я це відчув. Відчуття моторошне.

— Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.

— Не дай боже ще колись таке звідати, — сказав Чак. — Але там… той ресторан і справді згорить?

— Так, — відказав Джонні. — Просто не треба туди потикатися.

— Але ж… — Чак стривожено поглянув на батька. — Випускні класи замовили весь той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути… — Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: — Там має бути щось із двісті пар. Тату…

— Твій тато цьому не вірить, — сказав Джонні.

Роджер встав і посміхнувся.

— Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, — сказав він. — Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. — Він позирнув на Джонні. — Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.

— Залюбки, — мовив Джонні. — Але навіщо це вам, коли ви не вірите?

— Щоб ваша душа була спокійна, — відказав Роджер. — І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.

— Ну що ж, так чи так, а дякую. — Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.

— Тільки скажу вам усе як є, Джонні, — мовив Роджер. — Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.

— Ну, придумаємо що-небудь… — озвався Чак.

— Наприклад?

— Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…

— Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.

— Ясно, — кивнув головою Чак.

— Тоді рушаймо, — жваво мовив Роджер. — Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» — і в Соммерсворт.

3

Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-і вечора в нас зачинено — приватний банкет. Чекаємо вас завтра», — і в нього впало серце.

Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:

— Ви сказали, ваше прізвище Сміт?

— Саме так.

— Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.

Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.

129