Мертва зона - Страница 107

107

Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика — просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.

Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.

Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору — чи так принаймні здавалося.

— Я проголосую за кожного, хто захоче знизити податки, — казав якийсь чоловік у старій лижній куртці з розсипом підпалин на рукаві, як видно оббризканому кислотою. — Від тих клятих податків просто життя немає, повірте мені на слові.

— Ми про це подумаємо, — промовив Картер. — Коли я ввійду в Білий дім, ми одним з перших розглянемо питання про податки.

Спокійна самовпевненість, що звучала в його голосі, вразила й трохи збентежила Джонні. Раптом очі Картера, ясні й навдивовижу голубі, спинилися на ньому.

— Вітаю вас, — мовив Картер.

— День добрий, містере Картер, — відповів Джонні. — Я не працюю на фабриці. Просто проїжджав тут і побачив вас.

— Ну, я радий, що ви зупинились. Я балотуюся на президента.

— Я знаю.

Картер подав йому руку. Джонні потис її.

— Сподіваюся, ви… — почав був Картер і нараз замовк.

Щось наче спалахнуло, і він відчув потужний струм, мовби встромив палець в електричну розетку. Очі його звузилися. Якусь мить, що здалась обом дуже довгою, він і Джонні пильно дивилися один на одного.

Охоронцеві це не сподобалось. Він швидко ступив до Картера, вже розстібаючи пальто. А десь далеко за ними, ген за тисячі миль, розлігся довгий фабричний гудок, сповіщаючи про початок семигодинної зміни.

Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.

— Що це в біса було? — дуже тихо спитав Картер.

— Ви, здається, кудись їхали? — раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. — Я не помиляюся?

— Все гаразд, — спинив його Картер.

— Ви будете президентом, — сказав Джонні.

Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби

(очі)

не подобались його очі. Йому здалося, що вони і

(очі вбивці, очі маніяка)

холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, — і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:

(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)

— Так, — сказав Картер.

— Це куди певніше, ніж будь-хто думає… ніж ви самі думаєте… але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.

Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.

— Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на… — Але то вже було у мертвій зоні. — Здається… та школа носить ім’я якогось звільненого раба…

— Ану, хлопче, йдіть собі звідси, — озвався агент-охоронець.

Картер поглянув на нього, і агент замовк.

— Радий був з вами познайомитись, — сказав Картер. — Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.

І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.

— На все вам добре, — знічено мовив він.

— Дякую. І вам.

Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.

Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.

2

Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?

У двері легенько постукали.

— Заходь! — гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.

Але то був не Чак. То був Чаків батько.

— Привіт, Джонні, — мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. — Можна зайти?

— Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.

— Шеллі подзвонила мені по телефону. — Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. — До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.

107